Олег Шинкаренко привабливе запрошення



Дата канвертавання05.07.2016
Памер151.75 Kb.
Олег Шинкаренко
ПРИВАБЛИВЕ ЗАПРОШЕННЯ
– Послухай-но, що пише в листі бабуся! – сказала Світлана Іванівна доньці Наталі. – У нас так гарно! Погода чудова! Сонце весь час сяє і зовсім не спекотно. Я щодня ходжу на пляж, засмагаю, плаваю... Уявляєш, Наталю, бабуся наша плаває, га?

– Та вже ж. Задкує, мабуть, як той краб...

– ...і навіть запливла раз чи два за буї. На базарі все так дешево – просто задарма віддають! Давно так не відпочивала. А концерти які ввечері чудові! Всі найкращі зірки з Києва приїжджають: і Вєрка Сердючка, і Софія Ротару. Зеленський вчора насмішив просто до сліз – так смішно показував Ющенка, як він поступово перетворюється на Януковича, а потім навпаки, і знову назад. Я сто літ так не сміялася! Приїжджай до нас швидше, не пошкодуєш!

– Мамо, – недовірливо буркнула Наталя.

– Ну що?

– Так бабуся ж померла минулого року. Як вона може тобі листа написати?

– І то правда. Але штемпель, диви, свіжий на конверті! Такі штуки тільки уві сні трапляються. Я що, сплю?

– Так, мамо, ти спиш. Зараз за третю ночі. О цій порі ти зазвичай спиш. Сама поміркуй: ну з чого б це ти мені серед ночі на кухні стала читати листа від покійної бабусі? Це все сон. От ущипни себе!

– Еге ж, і правда, не болить. І що ж тепер робити?

– Їдь до бабусі на курорт, коли вже там так круто! До ранку ще сто раз встигнеш пропертися!

Але тут Світлана Іванівна раптом прокинулася і відразу ж про це пошкодувала: півтори години на роботу пиляти маршруткою: це не смішно!

ВЕЧОРІЛО
Вечоріло. Сутінки спадали повільно і невідворотно.

– Котра година? – спитала Катря.

– Опів-на-дев`яту – відповів Михайло.

– Ти брешеш, песе! – осатаніла Катря – Твій облудний голос роздряпує мої тендітні нерви. То скажи, ти щось приготував мені вечерять?

– З решток їстівного для тебе спорудив я макарони!

– Брехня! – здригнулася Катря. – Знов ця брехня! Навіщо? О, Михайле, чому постійно дуриш ти мене? Хіба я заслужила це, хіба я не вірою і правдою тобі, немов зоря, що вказує дорогу, три з половиною вже майже тижні, у темряві цій осявала шлях?

– Та я ж не проти, – погодився Михайло. – Я не проти – осявай. Ось я навіть світло увімкну, щоб тобі було зручніше! Розкішна страва, під якою, трапезу скінчивши, побачиш ти предивний візерунок, на тебе вже чекає у їдальні. Не стану відкривати завісу таємничості, та все ж...

– Що?!!! О, не тягни! Скажи, що ти мені готуєш, о зухвальцю!

– Я полив їх сиром.

– Брехня! Мерзотник! Ні, цього не знести мені! Я більше так не можу! Жах, мене проймає всю! О Геро, о Зевесе, згляньтесь! Що ти придумав ще?

– Відкрив сардини я.

– Сардинія? Месопотамія? Ще й Межиріччя Тібру і Євфрату? Долина Нілу? О, холодні води Ґвадалквівіру! Лиш у вирі хвиль його я віднайду той бажаний спочинок! А ти чимшвидше мене вкрий.

– Накажете верблюжу ковдру?

– Верблюди всі пішли і слід їм прохолов... Мені ж найліпше дай це опахало! Волію я, щоб пави стали в ряд і вродою моєю дивувались!

– Катерино, ти вередлива поза всякі межі! Я втомився бути твоїм рабом.

– Втомився ти? Так я тебе спродам. Багато, звісно, не вдасться виручити, та... Нехай. Спочатку я вижену тебе із дому. Будеш сам шукать собі поживу. Ні, спочатку подивишся на те, як буду їсти, потім пити, тоді мене скупаєш в молоці... чи у вині червонім? Ні! В молоці! А потім – забирайся! Негідник!

Михайло походжав коридором, креслячи пальцем на стінці нескінчені вісімки, а Катря, зомліла, знову лежала в ліжку. Здається, до ранку вона не отямиться, а потім можна буде зробити їй укол... або викликати лікаря... або відвезти її назад до лікарні... Що ж робити?

ВЕЛЕТИ
Як важко говорити з велетами!

Ногами вони стоять на землі, але ж так кожен стоїть і в цьому немає нічого дивного. А голова у них завжди поміж хмарами, які доволі рідко розсіюються, бо така вже у наших краях паскудна погода! Можна, звісно, кричати, але, по-перше, вони все одно не почують, бо далеко, а клапті хмар затримують звук, як борода мороз, по-друге, якщо й почують, то не зможуть нічого зрозуміти: смішно подумати, ніби вони розуміють по-нашому! І, нарешті, по-третє, якщо почують і зрозуміють, то не зможуть ні в чому розібратися! Мені дуже шкода, але здається, ви приїхали дарма. Сідайте, я вам наточу пива. Я за всеньке життя ані разу не виїжджав з міста, а ви, бачу, полюбляєте мандри? Уявіть собі, велети взагалі не рухаються! Вони не можуть собі цього дозволити. Якби навіть один із них здригнувся від холоду, в моєму закладі одразу б усі вікна повилітали! А хто заплатить? Ви? Про що ви будете з ними говорити? Що б ви не сказали, їм то все – як горохом об стінку. Залишається тільки запитувати. Запитайте їх про щось понадхмарне, якщо тільки маєте уявлення, що буває на такій висоті. Мовчите? Я знаю, чому. Біда в тім, що понад хмарами вже нічого не буває. Туди не залітають навіть птахи. Таке життя може вам видатися одноманітним, але подумайте: коли вони роблять вдих, ви з`являєтеся на світ, а коли роблять видих – від вас залишається лише декілька нерозбірливих цифр. Ось і знову цей гуркіт. Не грім, авжеж. Розмови. Все нерозбірливо. Нічого не зрозумієш. Якби зробити запис і потім пришвидшити все в кілька разів... Але не старайтеся: нема сенсу – я вже пробував. Скільки не пришвидшуй – все одно не розбереш.



МАРИНА
Маю одну знайому дівчину на ім’я Марина, але бачимося ми з нею останнім часом доволі рідко. Ми обидва маємо вільний час. У мене його навіть більше, ніж у неї. Але чомусь коли я вільний, вона зайнята (і мені соромно від того, що я байдикую в той час як вона зайнята такою важливою суспільно корисною працею), а коли вона нарешті звільняється, тоді я відправляюсь на роботу (зазвичай вона дзвонить мені одразу після того як я виходжу з дому і, відійшовши на декілька кварталів, я не чую, але відчуваю цей дзвінок; єдина причина, з якої я не кидаюся назад – це зовсім не страх запізнитись на роботу, – я боюсь, що повернувшись додому, застану телефон, що вже заспокоївся за мить до того як я відкрию двері.

Але інколи, не дивлячись на різноманітні перешкоди, ми все-таки зустрічаємось із Мариною. Це трапляється нечасто і зустрічі наші нетривалі, але коли бачу її, я відчуваю гордість. Мені подобається, що Марина дуже гарна і, не дивлячись на це, прихильна до мене. У нас із нею спільні інтереси – я це відчуваю – тільки поки що не розумію, які. Серйозних книг вона не любить, що говорить про її чесність, а несерйозні зневажає, що свідчить про її мудрість. Судячи з усього, до книг вона байдужа. Але це ні про що не свідчить. Я вже сказав, що бачусь із нею рідко, і ще не встиг вивчити її схильності, але вже з того, як вона прагне зустрітися зі мною, можна зробити висновок про нашу внутрішню подібність. Я впевнений, що навіть і думаємо ми з Мариною однаково, і сни бачимо ті ж самі; якщо мені забажається про щось її запитати – я одразу заздалегідь знаю відповідь, і тому не питаю. При розмовах ми зустрічаємось із значними труднощами, оскільки заздалегідь знаємо весь їхній зміст. Це призводить до того, що Марина зі мною взагалі не розмовляє, з великою мірою достовірності припускаючи, чим може завершитись наша майбутня розмова. У таких випадках вона зазвичай пише мені записку: «Хотіла повідомити тобі про вагітність сестри, але передбачаю, що посваримось» або «Не кажи про завтрашній вечір – а то заплачу». З боку це виглядає дуже дивно, як ми сидимо самі в порожній кімнаті й мовчимо, час від часу обмінюючись малозмістовними записками. «Можна подумати, – написав я Марині, – що ми глухонімі». «Ах, – відповіла вона мені, – це лише тільки твої фантазії». «Ах, – відповів я собі, – це лише тільки мої фантазії». «Ах, – відповіли мені мої фантазії, – це лише тільки ми».

– Ми принаймні бачимося з тобою, що само по собі доволі старомодно. Усі мої друзі вже давно попросту обмінюються фотографіями, – сказала Марина. – При чому багато з них навіть не знають одне одного по імені, – додала вона. – Запиши, як тебе звати, – сказала Марина, – а то я весь час забуваю… додай, до речі, короткий опис своєї зовнішності та звичок, у дужках вкажи освіту, та не згадуй, що в тебе лупа, – я тебе представлю своїй подрузі…

Тут саме час описати Марину, але зробити це дуже складно, оскільки я її ще жодного разу не бачив. Марина ж і насправді не існує за межами моєї уяви.



НЕКРАСИВИЙ ЮРИСТ
У кабінеті головного механіка юрист Мишко Жук незадоволено розглядає себе у дзеркалі.

– Що таке, Мишку? – питаю в нього я.

– Та щось я собі не подобаюся! – відповідає Мишко. Сідає за стіл і тре своє обличчя, ніби воно від того може стати цікавішим.

– А що конкретно тобі у себе не подобається? – питаю я.

– Зачіска в мене якась така...

– Мишку – раджу я – зроби собі завивку! (Мишкове волосся заледве сягає сантиметра у довжину.)

– Ну це вже ні! – відмовляється він.

– Сміливіше, Мишку! Проколи собі вухо! Ходи з кульчиком!

– Ні!!! Ти що? – відмовляється Мишко. – Як я в такому вигляді з’явлюся в прокуратурі?!

– Мишку, – каже метролог Тамара Олексіївна Муха, – Збільш собі губи! Зроби їх більш пухкими! За допомогою ін’єкції силікону!

– Треба думати насамперед про духовну красу – зауважує механік Пушкарьов.

– Меліровка! – кричить Муха.

– Чорніровка, Мишку – перебиваю я.

– Одним словом, без хімки тобі не обійтися! – радісно всміхається на порозі Людмила Креветко.

– Мишко! Бороду! – кричу я.

– Ні-ні-ні-ні!... Я відмовляюся від ваших пропозицій! – сказав Мишко, натираючи вуха, щоки і надбрівні дуги. – Нехай уже я буду такий просто некрасивий без усяких особливостей.

– А ти задоволений своєю зовнішністю? – запитує в мене метролог Муха.

– До певної міри, – відповідаю, не зморгнувши оком. я.

– Це ж до якої? – перепитує Пушкарьов.

– Ну, у розумних межах. – непевно кажу я. – Незле було би виправити осанку і трохи підкачатися, якби у мене був на то час...

І тут ми всі бачимо, як через двір, між корпусами тракторів і вантажівок, уздовж Мерседеса головного бухгалтера і Запорожця головного інженера, заледве спромігшись оминути Газель, іде диво-хлопець! Він нагадує повітряну кулю. «Може це і є якась нова конструкція повітряної кулі? – думаю я – така, з ногами, з головою!» Головний енергетик і майстер електриків – люди небачено товсті, – відчувають, що втратили пальму першості безповоротно. І навіть не пальму вони втратили – якби ж одну тільки пальму! Вони втратили цілі джунглі!

НІЯК НЕ ВДАЄТЬСЯ ДІЙТИ ДО СПІЛЬНОЇ ДУМКИ,

РОЗГЛЯДАЮЧИ АБСТРАКТНУ МОДЕЛЬ
Якийсь час я мав досить близькі стосунки з дівчиною, імені якої тепер не пригадаю. Занадто самовпевненим було б для мене стверджувати, що я знав її у нетривалий період нашого з нею знайомства. Та що казати! Нещодавно я намагався за допомогою комп’ютера скласти її фоторобот, і спроби мої ні до чого не привели: безглуздо збирати з розрізнених елементів обличчя людини, якої зовсім не пам’ятаєш. Як ви гадаєте, чому так вийшло? Обличчя її справляло на мене певне враження, ніяк із ним не пов’язане. Це враження мало ідеальну кулясту форму і не передбачало поділу на складові частини. Якщо кулю розбити, а потім з уламків, що утворилися, склеїти наново, то отриманий «відремонтований» екземпляр навряд чи буде схожим на оригінал! Скажу більше: мені важко припустити можливість ремонту кулі, а якщо казати начистоту, то я й зовсім не припускаю такої можливості. Хто стане цим займатися?

Уявіть собі таку ситуацію: ранній ранок... або ні, не ранній, а десь ближче до обіду; до вас приходить ваш найкращий друг із великою коробкою в руках. Ваша перша думка звісно про те, що це подарунок, оскільки друг сором’язливо всміхається (ну, в найгіршому разі, ви допускаєтеся думки і про те, що цей предмет друг вам не подарує, але вже напевне запросить вас розділити разом із ним безмежне задоволення від володіння ним, наприклад, якщо предмет їстівний, то він дасть вам скуштувати, а то й половину відріже – адже ж він ваш кращий друг, так чи ні?) – одним словом, всі ваші думки спрямовуються у певну сторону, як і завжди в тих випадках, коли ви бачите усміхненого юнака з великою коробкою в руках, тим паче, якщо це ваш найкращий друг.

І от, ваш друг відкриває коробку і, все ще сором’язливо всміхаючись, каже.

– Я тут розбив кулю, так ти не міг би її відремонтувати?

– А що – питаєте, – чи великого розміру була та куля?

– Та не дуже велика, скорше середня, – відповідає друг.

– А для чого вона призначалася, ця куля? – питаєте ви, все ще сподіваючись трошки-трошечки, – чи не збирався ти вручити мені її у якості подарунка?

– Та якби ж то! – гірко зітхає друг, – я у такому випадку тебе і не турбував би, я б тоді її просто вкинув! Весь жах ситуації полягає в тому, що кулю цю я взяв під заставу і вже завтра мушу її повернути, а сам я її склеїти не можу: от, намагався, та нічого не вийшло!

Тут ви зазираєте до коробки і виявляєте там щось таке, що кулю й віддалено не нагадує, тоді вам на думку спадає щось іще неприємніше: а може уявлення вашого друга про кулю відрізняєтьсяя від загальноприйнятного? Тоді ви просите його намалювати кулю на папері так, як він собі її уявляє. Ваш друг малює на папері коло і каже: «А вона була така ж, тільки об’ємна, тобто, якщо її покрутити, то вона з усіх боків виглядала саме так. Ну, ти розумієш, що я хочу сказати! Адже неможливо на папері зобразити кулю – це все одно що за допомогою мотузки зобразити круг!»

Стає зрозуміло, що друг ваш, судячи з усього, знає, що таке куля, і ви знаєте, але порівняти ці два знання нема ніякої можливості, тому що не можна поділитися ними одне з одним!

Тоді ви обіцяєте другу відремонтувати кулю і виконуєте свою обіцянку, але друг, глянувши на готовий об’єкт, промовляє: «Гммм... Раніше і то краще було!»

Тоді ви пропонуєте другові знову розбити кулю, щоб піддати її черговому ремонту, скласти її принаймні за першим, первісним варіантом, який на думку вашого друга був найліпшим її станом.

– Ото вже ні! – злякано відповідає друг, – трьох ремонтів ця куля не витримає! Вона вже й так виглядає не надто добре!

– Ну тоді, – кажете ви, – я вже зовсім не знаю, що робити.

– І я, – каже друг, – не знаю, що робити.

А коли ніхто не знає, що робити, то краще зовсім нічого не робити, а то тільки гірше буде!



ЗАМОРОЖЕНИЙ ЧАС
«Темно та зимно. На мільйони кілометрів навколо – жодної живої душі. Я не розраховував, що прокинуся так рано. Щось не спрацювало. Ходжу тепер, мов неприкаяний. Лишилося ще вісімнадцять років. Коли ми опинимося там, навколо яскраво-блакитної зірки, всі прокинуться, мов нічого й не сталося. Один лише я постарію на вісімнадцять років. Я ні в чому не винен: таке трапляється. Скоріше за все, коли мене заморозили, щось пішло не так, і ось тепер система керування визнала за краще мене розбудити. Це ліпше, ніж якби я взагалі не прокинувся.

Тепер ходжу, стукаю по холодильниках. Ось Микола Петрович. Він весь вкрився паморозью. Я знаю, що йому сниться морозиво. Тамара Іванівна, хоча й любить поніжитися на пляжі, напевне зараз уві сні обережно торкається айсберга. Саша та Женя захоплено грають у сніжки або ліплять сніжну бабу. Із заздрощами дивлюся на їх утихомирені обличчя.

Я, звісно, думав про те, аби заморозитись самостійно, але за інструкцією це не рекомендується. З Землі поради чекати марно: сигнал йде п’ять років у один кінець.

Прочитав вже всю бібліотеку, передивився всі фільми, зіграв у всі ігри. Є така хитра програма «Платон». Створювачі гарантували захоплюючий діалог протягом сотні років, але не минуло й тижня, як вона почала повторюватися. Ще й шпигає: «Сотня років – це при економному використанні ресурсів!» На обкладинці написано, що вона знає три тисячі анекдотів тридцятьма мовами. Це значить українською – біля сотні. Мінус п’ятдесят моїх... Оце нудота!»

Якась прибацана книжка. Закрив її вже не пам’ятаю на якій сторінці. Невже я теж починаю старіти?

ЧИТАЮЧИ ГУСТАВА МЕЙРІНКА

(готичні етюди)
Якось пізнім осіннім дощовим вечором ми з графом Понсоном Жан-Жаком-Луї-Пьєр-Філіпом дю лє Шательє фон Музільським де Гейнсборо Ульріхом проїжджали у кареті місцевістю Ріхтгофен, що у північно-східній Прусії; і в той самий момент, коли я, всього лише на секунду підданий впливу навіювавшої погані настрої погоди, втративши почуття такту, дозволив собі заговорити з графом про несподіване сконання його матінки, він, аби уникнути неприємної йому теми, затерши таким чином прикру нетактовність, припущену з мого боку, раптом несподівано різким рухом вказав у вікно, супроводжуючи свій жест наступними словами, які я був готовий сприймати з тим більшою увагою, що хотів позбутися неприємного відчуття провини:

– Погляньте, люб’язний друг мій Кнедльзербахєр, на цей похмурий, зломлений часом замок. Вам може здатися, що це давно закинуте родове помістя – притулок пацюків та летючих мишей, що плодяться в його сирих льохах, помешкання привидів всіх, колись проживаших тут хаяїв, що призвели його до такого запустіння... – коротше кажучі, на цю цитадель темряви, що зповнена воланням духів позачасно сконавших наших предків ще з часів Сторічної Війни, не варто було б, як на вас, навіть звертати уваги, не варто було б навіть і згадувати її хоча б двома-трьома словами; послухати вас, дорогоцінний Кнезельбахір..

– Пробачте, граф, – перебив я його, припустившися чергової нетактовності, і навіть не образившися на спотворення графом мого імені, бо, оскільки він був французом, то відчував іноді труднощі у вимові австро-угорських імен. – Вельмишановний граф, що ви! Я ж навіть і на думці не мав нічого подібного! Навпаки! Моїм найпалкішим бажанням було б дізнатися...

– Колись тут мешкав мій брат, – сказав граф так несподівано та швидко, що я відчув при цьому неясний страх. – Людина вельми достойна, хоча й дивакувата, як, до речі, і вся наша родина. Бо, між іншим кажучи, ви, звичайно чули про мого дядька, якого звали, дай боже пам’яті, Жан-Поль-Альбер-Огюст-Антуан-Робер де ля Понтюель, також людину надзвичайних якостей, хоча неотесані пентюхи й стверджували, що він був усього лише гидкий карлик-горбун, але чого варта маячня всяких хлопів!

Від дядька без всяких сумнівів іноді пахло вельми дивно, так що це було чутно навіть тоді, коли він знаходився у проїжджаючий повз кареті, але все це, запевняю вас, лише тільки плоди застарілого люмбаго, яке не дозволяло дядьку своєчасно переміняти білизну, крім того, він був доволі низький на зріст, але ж і я, як бачите, не велет, тож порівняно зі мною він виглядав навіть дуже пристойно; що ж стосовно горба, то тут було більше розмов, де йшлося про якісь його фантастичні розміри, мало не більше за самого дядька, насправді ж розміри горба були цілком звичайні, так що іноді він був навіть непомітним.

Через його вигляд дядьку приписували найлиховісніші якості: у хатах, повз які він проходив, одночасно зупинялися годинники, скисало молоко, а дівчата втрачали свою цноту. Скажу навіть більше того: селяни відмовлялися платити податки молоком, сметаною та сиром, пояснюючи це тим, що корови, на яких хоч раз навіть здалека поглянув мій дядько, геть втрачали здатність доїтися, те ж саме траплялося і з їх потомством. З того часу наш рід переслідують злидні.

Продовжуючи розмову про мого брата, хочу зауважити, що це була людина неабияких здатностей. Казали, що йому було відомо дванайсять мов, і він вмів абсолютно довільно, навіть без особливого до того прагнення, оживляти мерців. Можливо через це його й не було запрошено на похорон тітоньки у Зальцбург.

ЯК ХОВАЮТЬ У ЗАПОРІЖЖІ У ЛЮТОМУ 2006 РОКУ
Родичі та запрошені прибувають на місце поховання у автобусі, що торохкотить, мов мішок з кістками. Вже цілий місяць морози сягають двадцяти градусів, так що земля промерзла і лопаті не підвладна, тому могильщики дістають пристрій для розігріву ґрунту: величезний резиновий скат. Пристрій вкладається на місце гаданого розкопування, після чого його обливають бензином та підпалюють. Стовп диму здіймається у байдуже небо лютого. Здалека можна подумати, що це не поховання, а кремація, але це не кремація, а поховання. Люди нічого не п’ють, не плачуть та не цілуються – все одно все рідке одразу стає твердим.

Чоловік покійної скаржиться: хто ж тепер сваритиме мене вранці? Подружки небіжчиці втішають невтішного вдівця та обіцяють дзвонити та сварити по телефону, а, якщо вони вранці будуть на роботі, то сваритимуть вони його з робочого телефону, але недовго, аби не займати подовгу службовий номер. Одна дотепна жінка каже, що сваритиме його у письмовій формі, а по святах навіть клянеться надсилати листівки з прокльонами.

Незабаром земля стає достатньо прогрітою, аби можна було викопати неглибоку яму. Після того, як неглибока яма викопана, у неї риють ще одну – глибшу, а в тій – наступну – найглибшу. Таким чином утворюється східчаста виїмка, якою дуже зручно спуститися вниз, аби сховатися від пронизливого вітру, що всі й роблять. Могильщики трохи приголомшено спостерігають за ситуацією та нічого не роблять, тому що не вони тут головні. Головного взагалі немає нікого – це лише на весіллі тамада керує процесом, а тут навіть чоловік покійниці – звичайний старенький дідусь кутається у пальто і вже хоче скоріше до їдальні, де для всіх замовлено квапливий траурний обід.

Нарешті всі отямлюють ся та виходять наверх. Труна опиняється на дні. Її заривають.

Двері автобуса грюкають замість «прощавай», але двигун все одно довго не заводиться – замерз. Потім колеса потрапляють у заледенілий вибій. Всі виходять та підштовхують. Так важко уїхати з кладовища! Поступово люди займають свої місця, і всередині кожного скелета поки що набагато тепліше ніж ззовні. Це зовсім не погано.

ПЕРЕВАГИ ТЕЛЕВІЗОРА
Я вже давно роздумую про те, чи не купувати нам телевізор. Як тільки ми одружилися, я пообіцяв це Олені. Я сказав їй, що обов’язково куплю телевізор, бо без нього родина буде неповноцінна. Поки ми його не маємо, то ходимо до сусідів, а це – знаєте як незручно! Ми змушені дивитись те, що їм подобається. Це кожного разу так – нічого не поробиш. А що ви думаєте? Дуже важко було напроситись до них на вечір. Я сказав, що наш телевізор поки що зламався. А що коли їх теж зламається, і вони надумають прийти до нас?

Мушу сказати, що наші сусіди мають дуже поганий смак на телепрограми. Михайло дивиться лише спортивні змагання, а Оксана – переважно кулінарні шоу для домогосподарок. Ми з Оленою вважаємо себе за телегурманів. Нам подобаються страви більш вишукані: художні фільми, або ж театральні вистави. Я б волів ходити на них разом з Оленою у місто, але ми якось останнім часом не дуже можемо виходити з дому.

Тобто я взагалі не можу виходити, а Олена іноді збирається на роботу, але якось до дверей не доходить. Я її питаю «Чого ти весь час збираєшся? Припини цю безглузду справу! Ти ж все одно не доберешся до роботи, а як доберешся, то тебе там не впізнають. Півроку там не з’являлася – це не жарти!»

Отже до нас приходить Оленина теща та годує чим прийдеться. Останнього разу вона принесла якийсь жахливий пиріг, і ми були змушені його з’їсти. А що поробиш? Хіба ми маємо вибір? Я мало рухаюсь, тому дуже розтовстів. Олена каже, що я – її пончик. І ще в мене погіршився зір від читання у темряві однієї і тої самої газети. Олена каже, що як набереться сил, то принесе мені з іншої кімнати якусь цікаву книжку, але щось вона не набирається.



Я кохаю Олену. Вона дуже гарна дівчина. Як її побачив – одразу закохався. Нам було дуже добре разом і навіть зараз дуже добре, але трошки одноманітно. Я прокидаюся вранці і вже точно знаю, як пройде цілий день. Ми тут наче у пастці, але хто ж нас упіймав? Іноді ця квартира нагадує мені якусь яму. Я зазираю у вікно і нічого там не бачу. Олена каже, що то просто ніч, але де ж тоді зорі, ліхтарі та фари? Темрява повна. Може я осліп? Та ні. Ось же ж бачу Олену! Але вона мене не бачить. Вона завжди натикається на мене і падає. Я останнім часом кричу, що я тут, як ото, знаєте, маяк реве! Але даремно. Добре було б, якби вона мене обійняла своїми руками. Мене завжди обіймали якісь непридатні для цього руки. Як це може бути? Але і кожній гайці треба свій ключ. Ось вранці зійде сонечко, заграє українське радіо і всі почнуть стукати дверима, заведеться ліфт. Я теж встану, вмиюся, почищу зуби, з’їм приготований Оленою сніданок, потім вдягнуся і піду на роботу. Ні. Не одразу піду. Спочатку поцілую її, бо ми вже до вечора не побачимось. Як він прийде.




База данных защищена авторским правом ©vuchoba.org 2019
звярнуцца да адміністрацыі

    Галоўная старонка