Таня Малярчук сanis lupus familiaris



старонка1/3
Дата канвертавання20.05.2016
Памер434.54 Kb.
  1   2   3
Таня Малярчук
СANIS LUPUS FAMILIARIS
Ельвіра Володимирівна сидить у кабінеті №17. Щоб знайти цей кабінет, треба піднятися дерев’яними східцями на другий поверх і пройти в кінець темного коридору.

Ельвіру Володимирівну всі бояться, бо вона дуже принципова. Тому до її кабінету потрапляють, як правило, ті, що ніколи раніше Ельвіру не знали. Або помилково. Або з цікавості – щоб на власні очі побачити найпринциповішу жінку в світі.

Ззовні Ельвіра Володимирівна – сіренька жіночка, вибілена пергідролем. Маленьке суворе лице, що не знає милосердя. Маленькі фіолетові губки, складені бантиком – з тих бантиків, які чіпляють на похоронні вінки. Нігті залаковані в акуратний червоний колір артеріальної крові. Спідничка – трохи нижче колін, у вузьку елегантну смужку. Такий же елегантно смугастий піджак. Мінімум прикрас: ланцюжок на шиї, сережки у вухах, перстень зі штучним польським янтарем на середньому пальці правої руки, – і все золото. Іноді Ельвіра Володимирівна одягає окуляри – „ЩОБ КРАЩЕ ТЕБЕ БАЧИТИ”.

Ти приходиш до Ельвіри Володимирівни у понеділок, наприклад.

Понеділок – єдиний прийомний день.

Ти впевнений у собі громадянин України. Ти двічі бував закордоном. Ти вільно володієш розмовною англійською. Ти знаєш, що чиновники є, бо ти дав на це згоду. Ти платиш їм зарплату. Ти їх годуєш. Словом, ти вриваєшся до кабінету Ельвіри Володимирівни з усією гордістю країни, яку через 20 років, можливо, візьмуть до ЄС.

Ельвіра Володимирівна сидить у цей час за столом. Вона ні на мить не дивується твоїй появі. Вона, можна сказати, чекала на тебе.

Ретельно оглядає прибульця з голови до п’ят і скрипучим терпким голоском каже:

Зачекайте, будь ласка, за дверима.

Чому?! – обурюєшся ти. – Чому це я маю чекати за дверима?! У вас нікого нема, ви не говорите по телефону, нічого не пишете, зараз не обідня пора... Чому це я маю чекати за дверима?? Прошу, майте до мене повагу!

Ельвіра Володимирівна не відповідає, а просто на тебе дивиться, і ти, хоч продовжуєш обурюватися, чомусь все одно виходиш за двері і чекаєш. Твоя громадянська гідність похитнулась. Ти мимоволі тупишся в ідіотські стенди, розвішені довкола в коридорі, ти дізнаєшся, що АЛКОГОЛЬ+СИГАРЕТИ=ПОЖЕЖА, а СЕКС-ПРЕЗЕРВАТИВ=СНІД, без сенсу бурмочеш собі під ніс дитячу лічилку стоп-калі-ка-тошка-чорная-кошка, але лічилка не приносить заспокоєння.

Та що таке?! – зриваєшся ти. Скільки можна це терпіти?!

Вдруге вриваєшся до кабінету №17, розпашілий і злий. Твоя опущена громадянська гідність за секунду піднялася на три щаблі догори. Ти зараз їй покажеш! Вона зараз буде на колінах благати вибачення!

Ельвіра Володимирівна сидить у цей час за столом. Вона не дивується. Вона чекає на тебе. Вона знала, на що ти здатний і готова прийняти бій.

Скажіть мені, – починаєш кричати ти, – хто дав вам право тримати мене за дверима?! Я вам не пахолок! Я громадянин України, який справно платить податки і дотримується законів. Я прийшов до вас, бо в мене є проблема, яку маєте вирішувати ви! І ваша робота – допомогти мені, а не сидіти за столом і лакувати нігті в жахливий червоний колір! Ви маєте усміхатися мені, щебетати навколо мене, безперервно вибачатися і…і… лизати мені зад!

Ви цього справді хочете? – терпко і мелодійно запитує Ельвіра Володимирівна, а ти раптом знову стаєш крихітним-крихітним жабенятком у великому болоті.

Слухайте, – говориш вже спокійніше, – я мешкаю по вулиці Фрунзе, у будинку тридцять дріб тринадцять. За цей будинок відповідаєте ви. Ваш ЖЕК, я хотів сказати. І в ньому, цьому будинку, вже третій місяць не працює ліфт. Моя квартира на дев’ятому поверсі. Вже три місяці я бігаю сходами як п’ятнадцятирічний юнак. 162 сходинки. Ніби не багато, якщо ходити ними день-два. Але три місяці?! Чому ви нічого не зробили за три місяці?!

Ельвіра Володимирівна підводиться з-за столу і усміхається. Але якось так страшенно дивно. Як усміхаються дуже голодні люди над повною тарілкою смачної їжі.

Ти не хочеш, щоб вона відповідала. Ти взагалі шкодуєш, що сюди прийшов. Біс із ним, з ліфтом. Ходив сходами три місяці – походиш ще три. Теж мені – соціально активний знайшовся! Нехай хтось інший скаржиться. У великому будинку завжди знайдеться той, кому треба більше.

Що ви робили три місяці? – шепочеш ти і задкуєш в бік прочинених дверей. – Що ви зробили за три місяці?

Ельвіра Володимирівна стає навпроти тебе, і так здається, ніби її сміх зараз зміниться на сльози.

А ти? – каже вона. – ЩО ТИ ЗРОБИВ?!!

Я? – ти показуєш на себе пальцем, з останніх сил сподіваючись, що в кабінеті є ще хтось. – Я?

Ти! Що ти зробив за ці три місяці, поки не працював ліфт?

Тобі йде обертом голова. Ти хочеш сховати цю голову у теплий вологий торф. Ти хочеш, що в тебе не було голови – тільки стовбур. Що ти зробив? Ти не можеш відповісти на це запитання. Бо все залежить, з якого боку підійти, як на все подивитися.

Що конкретно ви хочете знати? – белькочеш. – Що я зробив де? Ви про ліфт?

Ельвіра Володимирівна мовчить.

Але я не повинен був ремонтувати ліфт... Це не в моїй компетенції... Це не мій обов’язок...

Мовчанка.

Чи ви про роботу? Мою власну роботу?

Чи про мій дім, так? Що я зробив вдома?

Поясніть, про що ви, бо я нічого не розумію!

Ти бачиш, як на суворому сухому лиці Ельвіри Володимирівни з’являється гігантська сльоза. Сльоза тече по запалій щоці, згідно із законами земного тяжіння, вбирає шматочки жеківської пилюки, чорної туші і дешевого тонального крему, а потім з гуркотом падає на підлогу кабінету №17. І ти здригаєшся. Тупцюєш до дверей. Хочеш дременути звідси на свій затишний дев’ятий поверх, бо з тебе вже досить. Досить. Ти не на страшному суді. Ти не перед священиком.

Всі чоловіки – собаки, – каже Ельвіра Володимирівна і повертається за свій стіл. – Пішов геть звідси!

І ти йдеш геть, ледь стримуючись, щоб не заскавуліти.
Мучишся. Кілька днів після того не можеш знайти собі місця. Не спиш уночі. Нервуєш.

Що вона, ця всрана бюрократка хотіла сказати? Що вона собі дозволяє? Ліфт неремонтований вже три місяці. 162 сходинки зранку і ввечері. Вниз – вгору, вниз – вгору. А ти, хоч і не їздиш ліфтом, платиш за ліфт податок. Так-так. Щомісяця по гривні з копійками. І тобі не шкода гривні з копійками. Просто з принципу. За що платиш? Як в’ючний осел дряпаєшся щодня сходами і ще й платиш ЖЕКові за це гроші. Таке може бути тільки тут, у цій всраній країні, яку, можливо, за 20 років візьмуть в ЄС.

Треба комусь на неї поскаржитись, думаєш ти. Комусь вищому. Чиновники зазвичай люблять, коли крапають на їхніх підлеглих. У цьому суть ієрархічної піраміди. Кожен її член одночасно є і начальником, і підлеглим. Його дрючать згори, він дрючить знизу. І всі задоволені. Найгірше, напевно, тому, хто на самісінькому дні.

Ти кілька днів не виходиш з дому. Обдумуєш плани помсти і по черзі їх відхиляєш. Я її наб’ю, думаєш ти. Фарбована шавка. Прийду і відразу без розмов заціджу їй у її нахабну розмальовану морду.

Ти перекладаєш у шафі светри і сорочки. Сортуєш шкарпетки. Чистиш туфлі. Розглядаєш себе у дзеркалі і здаєшся собі мудрим і статечним. Ти людина, чиїй думці можна довіряти. Яку поважають.

Що ти зробив. Багато чого, відповідаєш сам собі. Всього і не перелічити. Але справа не в цьому. Яке вона мала право питати тебе про таке?! Яке її діло?! Справність ліфта і твоє особисте життя – речі непорівнювані. Ти її не питав, ЩО ВОНА ЗРОБИЛА? Ти спитав тільки, що вона зробила за останні три місяці, що не мала часу дати розпорядження відремонтувати ліфт. Ось і все.

Ти телефонуєш до своїх друзів. Пропонуєш піти випити по кварті розливного пива і подивитися футбол, однак всі друзі зайняті цими днями. Може, наступного тижня?

Допізна крутиш телевізор, а потім засинаєш під нього десь біля п’ятої ранку, коли на вулиці Фрунзе з’являються перші автобуси.

Як таке могло зі мною статися, думаєш ти. Як я до такого допустився. Може, це депресія? Може так і приходить депресія?
Наступного понеділка ти йдеш в ЖЕК. Старенька прибиральниця на вході впізнає тебе, кидає швабру і тікає у невідомому напрямку. Напевно, збирати підмогу. До Ельвіри Володимирівни вдруге не приходять. Значить, бути біді.

Ти піднімаєшся дерев’яними східцями на другий поверх. Довгий темний коридор, на стінах стенди, які не мають строку давності.



АЛКОГОЛЬ-СИГАРЕТИ=ПОЖЕЖА, СЕНС+ПРЕЗЕРВАТИВ=СНІГ.

Кабінет №17.

Ти прикладаєш вухо до дверей, щоб дізнатися, чи є хтось всередині. По той бік тиша. По той бік Ельвіра Володимирівна. Ти стискаєш долоні в кулаки і відчиняєш двері.

Мені почекати в коридорі? – обережно запитуєш.

Ні-ні, заходь, я не зайнята.

Ельвіра Володимирівна виглядає точнісінько так само, як тиждень тому. Сувора і немилосердна. Губки похоронним бантиком. Нігті кольору артеріальної крові. Підводиться зі стільця, готова прийняти бій.

Ти стовбичиш у дверях, не маючи, що сказати. За тиждень ти змінився. Осунувся. Схуд. Зблід. Почорнів. Одягнений недбало. Брови нервово посіпуються.

Знаєте... я... мені...

Тобі не потрібен ліфт, – замість тебе доказує Ельвіра Володимирівна.

Правильно. Так. Я саме тому і прийшов. Щоб сказати, що мені насправді ліфт не потрібен. Знаєте, ходити по сходах – добра спортивна зарядка. За останні три місяці я став себе краще почувати. Ніби помолодшав. Прийшов вам подякувати.

Нема за що. Присядь. Посидь.

Ти знеможено падаєш на стілець для відвідувачів і тяжко дихаєш. На чолі проступає гарячий липкий піт. Відчуваєш, що от-от зірвешся.

Ельвіро Володимирівно, я...я... Я НІЧОГО НЕ ЗРОБИВ! НІЧОГО НЕ ЗРОБИВ!

Ну, заспокойся, – Ельвіра Володимирівна гладить тебе по волоссю своєю крихітною восковою долонькою, а ти ридаєш у її елегантно-смугастий піджак. – Не переймайся так сильно. Все буде добре. Ти голодний? На, підкріпись.

Незрозуміло звідки, можливо, з кишені піджака, Ельвіра Володимирівна виймає згорток і простягає тобі його вміст.

Шматок смаженого м’яса. Соковитого, ще теплого, пахучого.

Ти ковтаєш його цілим зараз. Облизуєшся.

І дозволяєш почухати себе за вухом.



RATTUS NORVEGICUS
1
Це неможливо, переконує себе Тамара Павлівна, це неможливо. Я живу на сьомому поверсі нового цегляного будинку, а сьомий поверх – це для нього зависоко. Він не зміг би. Йому не вистачило б сміливості і нахабства. Для таких, як він, і другий – зависоко. Як він примудрився? Як йому це вдалося? Однак все вказує на те, що він таки є.

Тамара Павлівна прискіпливо оглядає свою кухню. Виймає з шафок кухонне приладдя, обнюхує кожну тарілку і каструльку, порпається у пакетах з крупами і макаронами.

І найгірше, думає Тамара Павлівна, я навіть не знаю, що робити. Переставляти каструлі і макарони – це не вихід. Тамара Павлівна ніколи раніше не потрапляла в подібну ситуацію. Не була у такій безпосередній близькості з ним. З ворогом.

Він може бути і не один, думає Тамара Павлівна. Якщо так – то я пропала. Мені треба тікати звідси. Зберу мінімальні пожитки, якийсь там паспорт, гроші і фотографії Софії Ротару – і піду собі геть. Бо жити в одному помешканні з ворогом я не буду. В мене є гордість. Я люблю гігієну і чистоту. Я просто помішана на чистоті. Подивіться на мою квартиру: все сіяє і пахне. Ніякої пилюки. Речі на своїх місцях. Вискладені рівненько і акуратно, в гармонії з величиною і кольором. А він (чи вони) все зіпсував. Увірвався в моє ідеально вичищене життя і упослідив його. Тепер я смерджу. Так, я вже відчуваю, як засмерджуюсь. Ніяка дезінфекція не врятує мене від цього жахливого запаху гнилизни.

Тамара Павлівна пробує відсунути холодильник, а потім раптом дає холодильнику спокій і сідає на стілець біля вікна.

А що я зроблю, думає вона, коли він вискочить звідти, з-поза холодильника? Я ж безборонна супроти нього. Він вискочить і першим ділом кинеться на мене. Роздере пазурами обличчя. Виїсть очі. Відкусить ніс своїми тоненькими і гострими як леза зубками. Може, він тільки того й чекає, щоб я відсунула холодильник і випустила його на свободу. Може, він не може пролізти попід ним, бо має таке товсте-товстелезне черево. Ні, це помилка – відсувати холодильник. Нехай там сидить, як у тюрмі, а я тим часом подумаю.

Тамара Павлівна помічає, як вся трясеться від страху і огиди. Їй так шкода себе. Ну чого так мусило сталося? Хіба вона чимось це заслужила? І чого взагалі так буває, що хтось ні сіло не впало влізає без дозволу у чиєсь житло і руйнує його затишок, руйнує все, над чим людина працювала довгі роки, ціною великих зусиль і старань.

Ненавиджу, думає Тамара Павлівна. Як я сильно ненавиджу.

Вона одягається, складає в сумочку паспорт, гроші і фотографії Софії Ротару, щільно зачиняє кухню, а потім – на ключ – квартиру і виходить надвір. Біля під’їзду на лавці, як завжди, сидить бабця Алевтина. Відпочиває.

Йдете кудись, Тамарочко Павлівно? – питає бабця Алевтина. – Якщо в магазин, то купіть мені, будь ласка, цукру. А я гроші віддам.

Тамара Павлівна не витримує. Їй так тяжко. Вона мусить поділитися з кимсь своїм горем. Плачучи вона обіймає бабцю Алевтину і приречено каже:

Щур вигнав мене з моєї хати.


Бабця Алевтина і не таке чула за своє життя. Її неможливо чимось налякати чи збентежити. Безстрашна бабця Алевтина просиділа на лавочці під під’їздом тридцять з лишком років і допомогла силі силенній людей. Люди підсідають до неї ніби просто, щоб хвильку перепочити, а насправді, щоб розповісти свою біду і почути у відповідь мудру пораду.

Але справа Тамари Павлівни не буде легкою, – так думає бабця Алевтина. Ти повернувся, думає вона, ти прийшов, щоб відімстити мені.

Звідки ви, Тамарочко Павлівно, знаєте, що то таки щур? – солоденьким голоском, так, щоб не зчинити ще більшого переполоху, запитує Тамару Павлівну бабця Алевтина. – Ви його бачили? У високі цегляні будинки щури рідко забігають. Миші можуть, а щури навряд чи.

Це щур, – відповідає Тамара Павлівна і заходиться ридати ще дужче. – Я знаю, що це щур. Я чую його. Я чую його запах! Чую, як він підриває паркет за холодильником і як задоволено посопує!

Ну-ну, Тамарочко Павлівно, я вірю вам, – каже бабця Алевтина і погладжує сусідку по спині. – Щура неможливо сплутати з мишами, я вірю вам. Як ви кажете, що це щур, значить щур. Тільки він може посопувати за холодильником.

І посопує! – плаче Тамара Павлівна. – І шкребеться так, що мурашки по тілу бігають! І хропе деколи! Якби ви чули, як він хропе! Як...як...

Як чоловік, – підказує бабця Алевтина.

Як чоловік! Як мужик!

Бабця Алевтина скрушно похитує головою і її руки непомітно для Тамари Павлівни починають нервово посіпуватися.

Ти прийшов, думає бабця Алевтина, через так багато років. Не полінувався. Хоч був такий страшенно лінивий. Але я тебе не боюся, твердить про себе бабця Алевтина, бо я не маю чого тебе боятися. Я нічим перед тобою не завинила, а навпаки – зробила те, що мусила.

Як мені тепер бути?! – Тамара Павлівна заламує в істериці руки. – Я не можу туди повернутися! Я не зможу переступити поріг власної квартири. Він там сидить! Причаївся! Торжествує!

Найперше, – починає Бабця Алевтина, – треба заспокоїтися і перестати його боятися. Він цього хоче. Щоб його боялися. Але насправді це всього лишень щур. Брудний, гидкий, облізлий і смердючий, але не небезпечний.

Я знаю, що зробити, – каже Тамара Павлівна, – купити щурячої отрути! Він з’їсть і вмре.

Яка вона ще молода і недосвідчена, думає бабця Алевтина, дивлячись на сорокарічну Тамару Павлівну. Наївна. Хоче так легко з ним упоратися.

Так то воно так, – провадить бабця Алевтина, – але щур отруту не зачепить. Він не буде її їсти.

Чому? – дивується Тамара Павлівна. – Отрута спеціально щуряча. Він нічого не запідозрить. З’їсть і здохне. Чого щур має не їсти спеціальну щурячу отруту?

Бо він хитрий.

Хитрий. Ти був хитрий, думає бабця Алевтина, а я була ще хитріша. Я тебе обдурила. З тобою інакше не можна було. Тільки ще більшою хитрістю.

Колись, – каже бабця Алевтина, – до моєї хати теж був забіг щур. Я боролася з ним чотири роки.

Чотири роки?! – Тамарі Павлівна йде обертом голова.

Так, чотири роки. У нас була така гра. Хто кого обдурить. Хто виявиться хитрішим. І він програв.

Бабця Алевтина гордо випростується на лавці, ніби ще досі з кимсь воює.

Ось що я вам скажу, Тамарочко Павлівно, повертайтеся до себе додому. Врешті-решт це ваш дім, то ж поборіться за нього. Не бійтеся щура. Живіть з ним. Вивчіть його характер. Втріться до нього в довіру. А потім, коли він вже перестане від вас ховатися, коли довіриться вам і втратить пильність – тоді завдайте смертельного удару. У найнесподіваніший момент. Спідтишка. У спину. Як і годиться справжній жінці.

Уявіть собі, що бабця Алевтина не завжди була бабцею. Колись, і це було дуже давно, вона була просто Алевтиною. Не красунею, але й не потворою. Не мудрою, але й не дурною. Не багатою, але й не бідною. І вона мала чоловіка, з яким прожила чотири роки.

Вони познайомилися у технічному училищі. Алевтина працювала там прибиральницею, а він – сторожем. Називався Омелян. Був товстий і незграбний, любив голосно реготати і кидати масними жартами.

Омелян дивився на Алевтину як на повну миску салату олів’є, який треба з’їсти, щоб не зіпсувався дозавтра. Алевтина сплутала цей його голодний погляд з пристрастю. Одружилася з ним і привела до себе додому, у тісну квартирку на дві кімнати.

Омелян відразу тут прижився. Обклав квартиру своїми речами, які ні до чого не пасували. Заполонив кімнати своїм неприємним запахом, який дуже нагадував запах гнилої картоплі. Безперервно у чомусь порпався, тягав з вулиці на балкон всілякий непотріб і казав при цьому: ніколи не знаєш, що тобі може пригодитися.

Він не чистив вранці зуби і взагалі їх ніколи не чистив. Ніколи не мив свою густу руду шевелюру, не підстригав волосся, що росло з вух і носа, а на мізинному пальці правої руки відрощував довгий жіночий ніготь, який використовував як відкривачку для бляшаних консервів.

Омелян безперервно в хаті курив і збивав сигаретний попіл в улюблені вазони Алевтини. Постільна білизна під ним завжди була чорною, а шкарпетки, коли б не одягалися, завжди смерділи каналізацією.

Але найгірше відбувалося вночі. Омелян мав звичку вночі їсти. Алевтина засинала, а він брів на кухню і жер все підряд. Солодке, солоне, кисле, гірке, холодне, сире, смажене, тушковане, мариноване, неїстівне. Сало з мандаринами, м’ясо з морозивом, вермішель з карамельками, сосиски зі сливовим повидлом, кільку разом із алюмінієвими ложками.

Яка різниця, що з чим їсти, – казав він, – якщо в животі все одно все змішається.

Після себе Омелян залишав гори брудного посуду, купи пір’я, кісток і крихт, спорожнілі банки, бутлі, склянки і горнята, яєчну шкаралупу на підлозі і плями олії на підвіконнику. Його очі після нічних трапез ставали маленькі і червоні, ситі і задоволені. Очі щура, якому добре живеться. Алевтина впізнала їх. Вона зрозуміла, що пропала і пропаде ще більше, якщо не буде боротися. Привела додому щура, то тепер мусить з ним боротися. Або він, або вона.

Навіть не думай, – попередив Омелян Алевтину. – Я не такий дурний. Ти не зможеш мене позбутися. Я хитрий.
Тамара Павлівна повертається до себе додому і швидко вмикає всюди світло. На перший погляд – нічого не змінилося. Все, як було, так і є. Але це тільки на перший погляд. Він ходив тут, думає Тамара Павлівна. Вже всюди побував. І на моєму ліжку, напевно, полежав. І у ванній. І на столі все обнюхав. Всюди залишив свій огидний гнилий запах.

Але дійсно, чому я маю віддавати йому свою хату? Хата моя, і я в ній залишуся, не він.

Тамара Павлівна вмикає телевізор, щоб не так сильно боятися. Але вона знає, що там – у кухні за холодильником – причаївся її ворог. Сопе. Чекає зручного моменту, щоб напасти.

Щурику! – раптом заводить Тамара Павлівна. – Не бійся мене. Я нічого поганого тобі не зроблю. Навпаки, нагодую тебе. Що ти любиш? Хліб? Чи ковбаску? Чи може і те, і те?

По той бік холодильника тиша. Сопіти також перестало.

Тамара Павлівна відрізає шматок білого батона і кидає його за холодильник.

Чи може помастити батон маслом? – Тамара Павлівна ніколи не здогадувалася, що здатна на такі ніжні інтонації. – А води? Тебе напевно мучить спрага. Хочеш питоньки? Воду? Молоко? Пиво? В мене є для тебе пиво. Ти любиш пиво, правда?
Гра виглядала так:

Коханий, – щебетала Алевтина, – я навіть і не думала про таке!

Омелян недовірливо мружив свої маленькі червоні оченята.

Я не хочу тебе позбуватися! Я хочу зістарітися з тобою і вмерти на одній подушці! Ось чого я хочу.

Омелян казав:

Так-так, я тобі взяв і повірив.

Але йому було приємно. Омелян бачив, що Алевтина боїться, а більшого від своєї дружини він і не вимагав. Страх і любов – це одне і те ж. Принаймні так думав Омелян, і в дечому він мав рацію.

Він став дуже обережним. Їжу купував і готував собі сам. Ніколи не обертався до Алевтини спиною. Ніколи не залишав її саму надовго, очевидно, для того, щоб не дати часу детально спланувати напад. Алевтина усміхалася і незмінно називала Омеляна коханим. Розпитувала, як ідуть справи на роботі і чи його раптом не болить сьогодні живіт.

Не болить, моя люба, зовсім не болить, – переможно відповідав Омелян, гладячи себе по столітровому череві, – і знаєш, Алюсю, мене ніколи не болить живіть. Він у мене залізний.

А якось з Омеляном сталося нещастя. Під час його зміни обікрали технічне училище. Винесли з лабораторного кабінету демонстраційний верстат. Омелян міг поклястися, що не спав тієї ночі жодної секунди. Бо він такий – дуже сумлінний. Він бездоганно сторожив своє училище. Він любив його. Він навіть добровільно витруїв з училища всіх тарганів. І тут такий прокол. Майже неймовірний. Винесли верстат не зламавши жодного замка, жодного вікна чи дверей.

Омелян прийшов додому як побитий пес. Алевтина з обіймами кинулася його зустрічати.

Коханий, як справи на роботі?

Погано, – відповів Омелян. – Вночі вкрали верстат. Мені виписали догану, а гроші за верстат вирахують із зарплатні.

Біднесенький!

Алевтина цілувала чоловіка в голову і черево, тулялася до нього, муркотіла і ластилася як справжня породиста кішка.

Ти лягай відпочинь, – підспівувала Алевтина, – тобі треба відпочити, коханий. У тебе стрес.

А дійсно, думав Омелян, мені треба відпочити, у мене стрес. І ліг. Вкрився пледом майже з головою, так що виднілися лише його вузенькі червоні оченята. І не спав. Він боявся у цей важкий для себе момент втратити пильність.

Під вечір у Омеляна піднялася температура. Він постогнував під одіялом, а Алевтина незмінно сиділа поруч і лагідно приговорювала:

Мій біднесенький! Не переймайся ти цим верстатом! Все буде добре! Тобі треба відпочити. Довірся мені.

Я хитрий, – повторював у лихоманці Омелян, – я такий хитрий! Що сталося з моєю хитрістю?


Тамара Павлівна намащує хліб маслом, кладе згори плястерик ліверної ковбаси і кидає за холодильний. По той бік – хрускіт і задоволене похропування.

Він їсть, радіє Тамара Павлівна, він довіряє мені.

Вже минув місяць, як Тамара Павлівна взялася з ним боротися.

Ти мій щурику дорогий, – каже вона перед тим, як йти спати, – я лягаю спати. Не сумуй там без мене. Займися чимось, розважся. Моя квартира до твоїх послуг. Бігай, скільки тобі заманеться. Не бійся. Я нічого поганого тобі не зроблю, але і ти май совість. Не стрибай вночі по моєму ліжку.

Іноді посеред сну Тамара Павлівна зривається, бо їй здається, що він щойно був десь поруч, можливо навіть під ковдрою, десь зовсім близько. Вона панічно вмикає нічник і вдивляється у присмерки кімнати. У кожен куток і закапелок. Нічого ніде. Тиша.

А знаєш, – каже Тамара Павлівна, чистячи і без того чистий чайник, – мені якось навіть веселіше з тобою, щурику. Раніше я була така самотня, не мала до кого й слова промовити. А тепер бачиш – говорю без упину. Все тобі розповідаю. Теркочу ніби якась базарна баба. Ти мені вибач. Хочеш ще ковбаски? Я купила палку московської. Така добра, така жирна.


Омелян ніколи не забуде того поцілунку. Алевтина досі не цілувала його так. Так пристрасно.

Вона нахилилася над ним, мокрим від хворобливого поту, виснаженим, нещасним, – і поцілувала в губи. Омелянові запаморочилося в голові. Стало якось затишно і блаженно. Стало зовсім не страшно.

Алевтино, – прохрипів він, – скажи мені. Скажи правду. Ти любиш мене?

Алевтина віддано дивилася Омелянові в очі. Тридцять секунд, хвилина, дві. Омелян чекав, і це чекання було для нього найнестерпнішим в житті. Він хотів, щоб так. Тої довжелезної безкінечної миті Омелян віддав би свою мілку щурячу душу, тільки аби вона сказала так.

Я люблю тебе, – нарешті відповіла Алевтина.

І Омелян розцвів. Світ навколо захлинувся від щастя.

– Я знав це, – сказав Омелян. – А тепер, Алевтинко, принеси мені щось поїсти.
Тамара Павлівна зривається на своїй білосніжній постелі з криком відчаю, але цього разу з іншої причини. Щур тут ні до чого. Їй приснився кошмар. Їй приснилась Софія Ротару.

Щурику! – голосить Тамара Павлівна. – Як мені погано! Який страшний мені приснився сон.

Тамара Павлівна любить Софію Ротару. Дивиться по телевізору кожен її концерт. Вичитує з газет найменші подробиці перипетій її життя. І Тамарі Павлівні здається, ні, вона впевнена, що Софія Ротару знає про це. Вона мусить відчувати таку сильну до себе любов. Посудіть самі, кожного разу під час свого концерту у телевізорі Софія Ротару дивиться просто на Тамару Павлівну. Тамара Павлівна навіть експериментувала. Відходила від телевізора вбік, і Софія Ротару вела очима за нею. Вона співає тільки для Тамари Павлівни. Вона теж її любить. Тамара Павлівна не сумнівається.

І ось, – голосить Тамара Павлівна, – мені приснилося, що я в залі, на її концерті. Назбирала грошей на квиток, купила великий букет червоних троянд і чекаю. Софія Ротару на сцені, співає, як завжди, пречудово, і дивиться тільки на мене. Я це відразу помічаю. Я усміхаюся їй, а вона усміхається у відповідь. Я стаю така щаслива, бо мої здогади підтверджуються. Софія Ротару знає про мене, вона чекала, коли нарешті я прийду на її концерт, подарую їй букет троянд, заговорю до неї. Вона теж мене любить. І це природно, щурику, любов – за любов – так у цьому світі мусить бути. Концерт закінчується, Софії Ротару дарують оберемки квітів, а я не поспішаю. Жду, коли натовп розійдеться. Хочу побути з нею наодинці. Нарешті стою тільки я і вона. Порожня зала. Тільки я і вона. Я щаслива – вона теж. Простягаю їй свій букет. Софія Ротару дякує. Я кажу: я прийшла. А Софія Ротару: дуже вам дякую, приходіть ще. Я нічого не розумію. Думаю, напевно, встидається зробити перший крок. Я ловлю її за руку, ловлю її погляд, і кажу: це я, ти впізнаєш мене? Софія Ротару вириває руку, відштовхує мене, хоче йти. Думаю, напевно, боїться. Кажу: не бійся мене, це я, ти ж чекала мене, правда? І тут, щурику, стається щось страшне. Кошмарне. Двоє високих чолов’яг хапають мене попід пахи і тягнуть до виходу. Я кричу, благаю, пручаюся, а вони незворушні, як груди каміння. Я кричу: Софіє, Софійко, куди ж ти? Не відштовхуй мене! Це я! Я тебе люблю! А вона стоїть на сцені і мовчить. Холодно спостерігає за тим, як мене, ніби шкодного пса, викидають на вулицю. І викидають. В калюжу. Я бовтаюся там, сльози жалю змішуються з болотом, і я розумію, що залишилася такою самотньою, щурику, якби ти тільки міг це знати. Якою самотньою я залишилась!

Тіло Тамари Павлівни здригається від тяжких ридань.

Раптом у присмерках її спальні зблискують два червоні вогники. Вогники наближаються. Вони вже зовсім близько.

Щурику, – це ти?

На постелі Тамари Павлівни дрібні, але впевнені крочки.

Мій маленький, ти прийшов пожаліти мене?

Тамара Павлівна перестає плакати. Ось він – цей відповідальний момент. Просто біля її лиця, навпроти, руда мордочка ворога. Тамара Павлівна гладить щура по спині, а щур лиже їй руку. Один невинний рух, одне найменше зусилля – і Тамара Павлівна знову стане вільною. Тонка шийка хрусне – і все. Ось він – цей відповідальний момент.


Алевтина подає Омеляну величезну тарілку смаженої картоплі. Улюблена Омелянова їжа. Картопля парує, ще гаряча, щойно зі сковорідки, з цибулею і перчиком. Омелян кладе тарілку поперед себе і з апетитом вдихає духмяний аромат.

Алевтина весь час поруч, ніби солдат на відповідальній військовій операції. Вона трохи бліда, але Омелян цього не помічає.

Алевтинко, дякую тобі, – каже Омелян, – картопля так добре підсмажена, з двох сторін, саме як я найбільше люблю.

На здоров’я, коханий, – відповідає Алевтина.

Омелян наминає картоплю, а Алевтина задоволено за цим спостерігає.

Їж, мій коханий, їж, – каже вона, – тільки пережовуй, не ковтай все зараз, добре пережовуй.

Омелян пережовує. Він не ковтає все зараз.

Як гарно, думає він, як іноді раптово все може змінитися на краще. Ще сьогодні вранці Омелян був переконаний, що його життя скінчено, а тепер він знову щасливий. Алевтина любить його, він любить її і поїсти. І ось є і те, і інше. І любов, і їжа. І не треба бути обережним. Війна завершилась. Вони разом зістаріються і вмруть на одній подушці.

Зненацька виделка випадає у Омеляна з рук.

Алевтино, – кричить він, – мене заболів живіт!

Коханий, це тимчасово. Зараз мине. Може ти занадто смачно поїв. Так буває.

Живіт! Мій живіт! Він дуже болить!

Біднесенький!

Омелян корчиться на ліжку. Кричить. Алевтина незворушно стоїть поруч, ніби солдат, що хоче бачити, як його бомба знищує велике місто.

Я викличу швидку, – каже Алевтина. – Потерпи. Лікарі тобі допоможуть.

І усміхається.

– Алевтино! – обличчя Омеляна прозріває від жахливого здогаду. – Ти отруїла мене! Ти отруїла мене!

– Отруїла, коханий, – муркоче Алевтина, – потерпи. Зараз все мине.


2
Бабця Алевтина сидить на лавці біля під’їзду. Вечоріє. Вперше за два довгі зимові місяці із заходу подув свіжий весняний вітер. Бабця Алевтина вдихає його запах на повні груди.

Тамара Павлівна купила бабці Алевтині цукру.

Дякую, Тамарочко Павлівно, – каже бабця Алевтина, – якби не ви, то пила б я несолодкий чай ще довго.

Ну, що ви, дорогенька! Навіщо тоді сусіди. Мені зовсім не тяжко купувати вам цукор.

Тамара Павлівна підсідає на лавку до бабці Алевтини. Тамара Павлівна світиться щастям – бабця Алевтина відразу фіксує суттєву зміну у її поведінці.

Тамарочко Павлівно, і як у вас справи?

Добре, дякую!

Як ваш...е....гість?

Я зробила так, як ви сказали. Його більше нема.

От і чудово! – бабця Алевтина переможно потирає руки.

Як добре, думає вона, що жінки вміють бути солідарними. Жінки ніколи не залишать одна одну в біді.
Тамара Павлівна заходить до своєї квартири. Відразу йде на кухню, щоб приготувати собі чаю.

– Сьогодні на роботі таке смішне сталося, – вголос каже Тамара Павлівна, – Олена Прокопів зламала руку... – сьорбає чай, він гарячий. – В магазинах знову все подорожчало. Десяток яєць вже вісім гривень!

Тамара Павлівна зітхає. Дивиться кудись углиб своєї кухні.

– Я така самотня, – врешті каже Тамара Павлівна, – дуже самотня. Але тепер мені легше. В мене є ти.


  1   2   3


База данных защищена авторским правом ©vuchoba.org 2016
звярнуцца да адміністрацыі

    Галоўная старонка